09:40 

Киев-2014, часть 1. С чего все начиналось...

Адмирал Ян
Make tea not war. // Трунихт: Почему вы на три часа опоздали на совещание? - Я: Ударился головой об угол... подушки и потерял сознание на два часа. (с) DarkLordEsti
О сборнике «Женщина в истории» объявили еще осенью 2013-го (о чем я, как почетный любитель заседать в танках и бронепоездах, узнала, уже приехав в Киев), очерк я начала писать в январе, однако вышло так, что отправила его накануне закрытия приема работ.
Колебаний относительно выбора темы не было – хотелось писать о конкретном человеке. «Распыления» ради увеличения собственных шансов тоже – хотя один автор мог присылать до трех работ. В Киеве мне на ухо шепнули, что о Катерине Билокур писала только я, хотя у меня до того момента были подозрения, что там минимум треть работ будут посвящены ей.
Материалов нашлось до обидного мало, практически все источники перепечатывали друг друга, а некоторые детали я вообще не рискнула вставлять в текст, чтобы не попасть пальцем в небо. К примеру, насчет кистей (о них будет сказано ниже). В зарубежных (франкоязычных и англоязычных) источниках нашлось больше информации, чем в отечественных. Что не может не удручать.
О расхожей фразе Пабло Пикассо, в массе называвшего окружающее искусство «...», тоже упоминать не стала. Не хотелось бы, чтобы Катерина Билокур шла как бы «в приложении» к Пикассо, поскольку для меня достоинства этого художника местами очень сомнительны. Фраза звучала так: «Si on avait une femme peintre d'un tel niveau chez nous, le monde entier parlerait d'elle» – «Если бы у нас была художница такого уровня, о ней заговорил бы весь мир/мы заставили бы весь мир говорить о ней». Но, повторюсь, комплимент от такого рода творцов кажется неоднозначным.
Заинтересовавшимся очень рекомендую фильм «Буйная» (1990, в роли Катерины Билокур – Раиса Недашкивская): биографические неточности там минимальные. А вот аудиоверсии писем я так и не смогла прослушать полностью: было ощущение, что я подглядываю за чужой жизнью через дырку в стене. Что самое удивительное: по часовой записи я потыкала наугад – и попала именно на те отрывки, которые оказались мне нужны.
Но, написав и отправив, я по понятным причинам об этом благополучно забыла – ровно до того дня, когда проснулась от телефонного звонка пани Татьяны, где мне любезно сообщили, что жаждут моей крови увидеть меня в выходные в стольном граде Киеве.
Книга выходит летом, а пока – пусть будет тут.

Вогняна душа
Така її доля... О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
[...]
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Тарас Шевченко, «Причинна»


На темному тлі – синьому, багряному, чорному – проступають квіти. Буйні. Нездоланні. Незліченні.
«А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, може ви не задоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама, як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. А ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої красивіші – та все ж квіти…»
Світлі квіти на темному тлі. Світлі плями в безпросвітності життя.
Чи може людина раз у раз відкривати свою душу, коли й найближчі люди, й саме життя щоразу б’ють по ній без усякого жалю? І якою стане вона? Все добре, що в ній було, вигорить дощенту, і душа почорніє, або її живий вогник сховається під ковдрою з попелу й чекатиме на кращі часи?
На холодному тлі квіти Катерини Білокур видаються полум’ям, що зайнялося від тих самих жевринок…
Більше, аніж половину життя, Катерина ховала усе, що було у неї на душі, від сторонніх, і втричі ретельніше – від близьких, і проривалося воно лише поодинокими клаптиками паперу чи полотна, розмальованими вугликами та саморобними рослинними фарбами. А ще – декораціями до самодіяльного «театру на воді» місцевого мірошника Тонконога та розмовами з подружжям Калитів, сільських вчителів. І як же важко це було, якщо про себе в молодості Катерина писала: «…енергія кипіла, як у вулкані лава».
Таїтися доводилося не тому, що Катріні близькі були злими людьми. Але вони нібито існували в різних вимірах, де в один і той же вчинок кожна із сторін закладала різний підтекст. Рідні Катерини все оцінювали через призму матеріалістичності, практичності і буденності. І в їх розпачливих прокльонах, докорах і благаннях стати, як усі, стільки ж сорому за дивакувату дівчину, скільки бажання позбавити її від глузувань таких же приземлених селян і полегшити їй життя. Навіть на участь Катерини у виставах драмгуртку Калитів погодилися, аби дівка кинула «те кляте малювання».
Хто ж винен, що вираз «легке життя» Катерина сприймала зовсім інакше? Якби її не зрозуміли, а хоча б махнули рукою і не забороняли у вільний час займатися улюбленою справою, – ото було б легке життя!
«Ну що ж діяти, що така у вас уродилася! Може, я й сама не рада, так інакшою бути не можу!»
Дві спроби втекти з Богданівки і здобути професійну освіту скінчилися вимогою пред’явити документ про закінчення семирічки. Ну, не в двері – так хоча б у вікно! Катерина подумувала пошукати волі в заміжжі – сваталися до неї не раз. Та на усі питання: «А малювати дозволиш?» вона чула: «Ні». В листі своєму художниця цитує найчеснішу та, на жаль, найхарактернішу для того часу відповідь: не буває жінок-живописців, чоловіки зі своїм розумом, які в академіях навчалися, не завжди можуть опанувати це мистецтво. «Ти ж мене осоромиш на всю Україну!» І отак скінчилися усі історії не тільки із тими, хто був закоханий у Катерину, але і з тим, кого вона сама покохала. Міняти шило на мило і в новій сім’ї вести бої за незалежність не схотіла.
Попуст від родини Катерина дістала страшною ціною. В тридцять чотири роки, не в силах й далі йти проти себе і ховати свій талант, вона вирішила поховати саму себе чи, принаймні, налякати матір. Збулися необдумано сказані слова: «Якби ж ти яка каліка була, то не такий би і жаль був!» – усе життя після невдалої спроби втопитися Катерина мучилася від болів у ногах і вже не могла, як колись, побігти за тридцять кілометрів, щоб замалювати потрібну квітку. Але поряд із тим художниця отримує і батьківське: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!»
І Катерина з головою кидається у вир малювання. Того ж, 1934-го, року, вона пише одну з картин, які принесуть їй світове визнання – «Берізку», вкрадену на виставці в Парижі. Лишився опис: красиве дерево із порубаними вітами – і за ним ввижається сама Білокур. Наступного року з’являються «Квіти за тином». На портрет племінниць Катерина витрачає три роки. А ще вперто опановує теоретичні премудрості живопису – композицію, технічні прийоми… Як самотужки (в її власній бібліотеці знайшли багато посібників), так і за допомогою усіх, хто готовий поділитися знаннями.
Зимою 1939-го року Катерина гостювала у двоюрідної сестри – Любові Тонконіг, дружини того самого мірошника, для чийого «театру на воді» вона малювала декорації. І там майстриня почула по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко. Вражена, Катерина усю ніч складала листа оперній співачці – листа без розділових знаків і з наївною припискою «розставте самі коми й крапки, бо я цієї премудрості ніде не навчалася». Там вона написала і про свою поневіряння і, як доказ, вклала у конверт малюнок на полотні – калиновий кетяг. Лист не загубився тільки дивом, бо відіслали його майже навмання: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
Катерині пощастило – художниця натрапила на ту людину, якій однаково було, чи мала вона свідоцтво про закінчення школи. Сама Петрусенко, ровесниця Катерини, навчалась за фахом лише один рік, а решту навиків здобувала «в процесі», гастролюючи разом із провінційними трупами, і всесоюзного визнання добилася не набагато раніше, аніж богданівська майстриня. Порадившись із Павлом Тичиною, Оксана іде в Центр народної творчості. За розпорядженням, що надходить звідти у Полтаву, до Богданівки їде Володимир Хитько – голова місцевої художньо-методичної ради.
Петрусенко, Тичина, Хитько і Матвій Донцов (колега Володимира Хитько) витягають Катрін талант з-під попелу, де він чекав слушного часу.
1940-го року в Полтаві організовано персональну виставку Катерини. Усього на ній одинадцять картин, хоча до цього року їх було написано більше. За цю виставку художницю нагороджують поїздкою до Москви. Побачивши в тамошніх картинних галереях роботи голландських та французьких майстрів, приголомшена Катерина деякий час навіть не могла малювати, вважаючи себе невмілою та недостойною. Та все поволі минуло…
Із сім’ями Тичини-Папарук, Хитько, Донцових Катерина дружила і листувалася до самої смерті. Не судилося лише довгого знайомства з Оксаною Петрусенко: у 1940-му році та пішла з життя.
Цього ж року озвався колишній коханий Катерини, у котрого вона, будучи ще непризнаною, прохала дозволу малювати в заміжжі. Та цей лист зостався без уваги – даєш хліба густо, коли зубів пусто! Ялта, куди її кликали, не приваблювала Катерину, а на послання із фронту вона встигла відповісти, як потім сама казала, через тяжку хворобу. Тим усе й скінчилося.
Таке вже було її щастя – малювати…
Творчий злет перебила війна. Більшість творів довоєнного періоду (усе, що придбала Полтава) було втрачено. Катерині знову прийшлося скріпити серце, і чекати, чекати… «Буйна», розпочата після звільнення Богданівки, і написане наступного року «Декоративне панно», – ніби вибух нової зірки.
За цим вибухом фарб йде вибух творчості. З п’ятдесятого року і до смерті Катерина створила стільки ж картин, скільки до того – за все життя. В 1954-му році її слава звучить на цілий світ: три картини Білокур включені до експозиції радянського мистецтва в Парижі. Додому повернулася лише одна, «Колгоспне поле», дві інші викрали просто з виставки («Царя Колоса» Катерина потім відтворює заново).
Але знову, свідомо чи підсвідомо, більшість картин створена на холодному тлі, темному тлі. Десь, як у «Богданівських яблук», блакить ніжна, весняна; а десь – глибока синь, що виразно контрастує із вогниками квітів та плодів.
І таким же контрастним було життя Катерини. Картини її розходяться до Полтави, Києва, Москви. Про них пишуть в газетах і журналах. З 1951-го, після присудження звання Заслуженого діяча мистецтв України, майстриня отримує за держкошт улюблені олійні фарби та, найголовніше, заґрунтовані холости (сама Катерина часто ґрунтувала неправильно).
Та в житті художниці не так вже й втішно та казково, як може видатися звіддалік.
Майже усі п’ятдесяті роки проходять під безупинний акомпанемент сварок між матір’ю Катерини та її невісткою Христею (брат Катерини Григорій разом із сім’єю переїхав до материної хати 1951-го і лише в 1959-му вони звели власну оселю). Лаючись, Христя через слово згадувала «ледащу» зовицю. І дійсно, для Катерини і хатня, й городня робота були прокляттям, що шматок за шматком уривали дорогоцінний час, призначений для малювання. Бігти було нікуди, й матір кинути – ніяк. Чи не тому художниця віддавала сім’ї брата не тільки «вільні», а й необхідні гроші – аби відкупитися, аби в хаті настали тиша й спокій?..
Докоряли і в «центрі», тобто в Москві. М’яко, «по-батьківські»: чого це, мовляв, у вас трактор – і той серед квітів? Справа, мабуть, була не в самих квітах, а в тому, що трактор серед них, та ще й в серпанку вранішнього туману, потрібно розшукувати з лупою. Партія чекала на ура-патріотичний плакат. Але і з рештою «радянських» сюжетів склалося так само. В «Колгоспниці» жіноча постать займає добре якщо одну шосту картини, і без підпису й не зрозумієш, чи то проста колгоспниця, чи то сама Земля в образі старої, яка щиро годує людей усім, що має…
Але спроба відійти від «барвистих» сюжетів, напрочуд – чи очікувано – розуміння не дістає.
Квіти, плоди і природа в цілому в той чи іншій мірі присутні на всіх полотнах Катерини. Фоном на портретах, у вигляді пишного букета чи бодай скромної гілочки; чи одразу втрапляють в очі і перебирають на себе усю увагу, як на вже згаданих «радянських» картинах. Та тричі на Катріних полотнах з’являється немовля. Одна картина довоєнна – «Сон», після війни виникають два варіанти картини «Щастя», або «Чорногузи дитину принеси» (другий лишився нескінченим). На них людина й квіти знаходяться в рівновазі, доповнюють одне одного.
Катерині не терпілося відпустити своїх «Чорногузів». Та, на невдачу, ніхто не зрозумів, чому не схильна до зайвого натуралізму жінка зобразила не новонародженого, а дитину, що вже підросла. Резолюція була однозначною: таке щастя лелеки не дотягнуть, впадуть по дорозі від перевтоми. Вимріяну картину-казку Катерина віднесла до своєї майстерні, куди не пускала нікого, бувало, й грудьми заступала дорогу, – і більше звідти не виносила.
Попиту на щастя не було. І майстриня, «відволікаючись» на поодинокі портрети тих, хто вже вийшов з віку немовляти, малює квіти знову і знову…
«Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».
Та не лише заручницею квітів – Катерина стала заручницею образу «художниці від чорнозему». З приходом тепла, коли трохи відпускало, радісно летіла до Полтави й до Києва, а взимку ледь шкандибала по хаті, де вода в цебрах промерзала до дна. На прохання полегшити участь, перевести художницю під Київ, щоб вона так не мучилась, ніби вирок, звучать слова: «Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур!»
Чорт із вами! От тільки чому, щоб бути Білокур, треба неодмінно жити у вогкій і холодній хаті? Чому нікому не спало на думку хоч як-небудь покращити справи там, коли вам вже так не хотілося бачити її у Києві?
Той день 1955-го року, коли Катерина почула приговор Михайла Гречухи, можна вважати точкою неповернення.
Нічим не допомагає ситуації присвоєння 1956-го року звання Народного художника України. Ще пишуться картини, й серед них найсвітліші, акварельно-ніжні, як «Гай», та життя рік від року дається все важче. На першому з трьох відомих автопортретів Катерині можна було б дати й менше паспортних п’ятдесяти, а на третьому, 1957-го року, – навіть більше, аніж сімдесят.
І знову тло більшості квіткових полотен стає холодним і темним… Сумним.
У 1959-му році Катерина лишається наодинці із старою матір’ю та промерзлою хатою. У чомусь майстриня стала вільнішою – лайкам із братом та невісткою прийшов край. Того року художниця закінчила не одне полотно і не два. І наступного теж.
А у 1961-му – жодного завершеного. Сили відібрали праця, холод, материна старість і власна прогресуюча хвороба, на яку Катерина не звертала уваги до останнього і просила пробачення в своїх адресатів за те, що вона не лікується, а кожну вільну хвилину віддає малюванню… В травні попросила прислати бесалол – тому що в місцевій аптеці пропонували лише тансал, який добре лікує пронос, проте нічим не зарадить, щоб зняти пекучий біль.
Мати померла на початку червня, а коли вільну від догляду за нею і змучену болем доньку привезли до лікарні, рятувати вже було нічого.
Попри всі незгоди, вогонь в душі Катерини не перегорів – він просто випалив своє вмістище зсередини і надвечір полинув туди, де зможе палати рівно та сильно.
Достеменно невідомо, від чого померла Катерина. Найімовірнішим варіантом вважають проривну виразку, другим у списку йде рак шлунку (який часто виникає на фоні виразкової хвороби). Медичні посібники, статті стверджують: обидві хвороби довго можуть протікати скрито. І в обох випадках звучить цифра «приблизно п’ять років» – стільки можна проходити, поки не впадеш остаточно, скручений болем, і операційне втручання вже нічим не зарадить. І якщо не брешуть люди, котрі укладали посібники, – тоді для Катерини Білокур відлік починається десь поряд із зловісним «Доки вона в Богданівці…».

* * *
У Вірменії про Катерину казали: є художниця, яка вірить, що кожній квітці на землі відповідає зірка на небі.
Кожної ночі небо над нами перетворюється на величезну картину. На ній буяють вогняні квіти – червоні та жовті, білі й блакитні, – а тло вражає усіма можливими холодними відтінками – від димчасто-весняного до оксамитово-синього. Іноді домішується до них багряний. Дивишся на цю дивовижну композицію – і плакати хочеться, і теплішає на серці…
27.02.2014


Так вот, о кистях.
Достоверно известно, что кисти свои Катерина делала сама, даже тогда, когда ей, как профессиональному художнику, предоставляло материалы государство – для каждого цвета предназначалась своя кисточка. Источники расходятся в том, что касается материалов для кистей: называют хорьковый или кошачий волос и свиную щетину. Возможно, использовались все три. Сомнения вызывает разве что очень мягкий и плохо намокающий кошачий волос (лично делала кисточки, поэтому знаю точно) – он не годится для масла, только для акварели, но акварелью Катерина рисовала, хотя и не любила ее.
Но размеры кисточек известны точно – 9, 12 или 36 волосков. Не более. Повторяю еще раз: девять, двенадцать, тридцать шесть. И это при том, что средний размер полотен маслом – 70 см по длинной стороне. Семьдесят. А были и по метр двадцать. И 50 (пятьдесят) – для акварелей.
А теперь, сложив два значения в уме – наслаждайтесь филигранностью работы.

Автопортреты:
1950


1955


1957


1928 – портрет Оли Белокур


1932-1933 – портрет колхозницы Татьяны Бахмач


1935 – «Цветы за плетнем»


1937-1939 – портрет племянниц художницы


1940 – «Георгины»


1940 – «Сон» (кадр из фильма «Буйная», в другом варианте не нашла)


1941 – «Полевые цветы»


1941 – портрет Надежды Белокур


1942-1943 – «Цветы на голубом фоне»


1942 – «Цветы вечером»


1944-1947 – «Буйная»


1945 – «Декоративное панно»


1946 – «Пионы»


1946 – «Привет урожаю»


1948-1949 – «Колхозное поле»


1948 – «Пионы»


1948 – «Цветы с орехами»


1949 – «Колхозница»


1949 – «Царь-колос»


1950-1954 – «Пшеница, цветы, виноград»


1950 – «Завтрак»


1950 – «Мальвы»


1950 – «На круче»


1950 – «Цветы и березки вечером»


1950 – «Счастье» («Аисты принесли ребенка») (кадр из фильма «Буйная», в другом варианте не нашла)


1950-е – «Всё идет, всё проходит»


1950 – «Цветы, яблоки, помидоры»


1950-е – «Гарбузы цветут»


1950-е – «Котики»


1950-е – «Петушки»


1951 – «Арбуз, морковь, цветы»


1952 – «Огородные цветы»


1954-1958 – «Мальвы и розы»


1954 – «Букет цветов»


1955 – «В Богдановке на загребле»


1955 – «Гай»


1955 – «Хата в Богдановке»


1956 – «За селом»


1956 – «Сентябрь в селе Богдановка на загребле»


1957 – «Георгины»


1958-1959 – «Богдановские яблоки»


1958-1959 – «Натюрморт с колосьями и кувшином»


1958 – «Пионы»


1958 – «Ранней весной»


1958 – «Цветы и калина»


1959 – «Букет цветов»


1959 – «Бурячок»


1959 – «Цветы»


1959 – «Цветы и овощи»


1960 – «Букет цветов»


1960 – «Натюрморт»


1960 – «Натюрморт с хлебом»


1960 – «Осень»

@темы: чужое, цветы, рисунки/картины, разные, проза, портрет, пейзажи, натюрморт

URL
Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

Рабочий дневник

главная