Хоббит Кытманова и Филиппова

К сожалению, не имела возможности отсканировать, только сфотографировать. Как могла, пыталась обработать фотографии, чтобы улучшить качество, но местами размытость все же осталась, вдобавок сама книга за двадцать с лишним лет поистерлась.
Интересно смотреть на иллюстрации, сделанные до съемок ПиДжея.

Смотреть 41 шт.

В хронологическом порядке:

@темы: Средиземье, иллюстрации

---

Осенний поцелуй

+ 1 штука

@темы: фотографии, Бердянск, 2015, рисунки/картины, натюрморт, осень, 2014

---

Счастливые билетики, или о транспорте Днепропетровска и Украины

Больше всего я люблю ездить на электротранспорте. Ну или на рельсовом. Или на том и другом одновременно.
В Днепропетровске чаще всего езжу на трамваях, особенно после 2012 года, после тасовки и изменений маршрутов. Электрический трамвай у нас появился в 1897 году (по хронологии появления в РИ делит третье место с кировоградским, после Киева (1892) и Нижнего Новгорода (1896)), и за сто с лишним лет тут создали очень и очень разветвленную систему – охватывающую практически весь город.
Ну и в других городах, куда бы ни приехала, стараюсь строить маршрут так, чтобы проехать на электротранспорте.
И, естественно, за 18 лет моих самостоятельных передвижений у меня скопилось немало билетиков – счастливых или просто оставленных «на память».
В моем очень глубоком детстве билеты представляли собой унылые рулоны на проволочке с одно- или иногда двухцветной (к красному, реже синему или, еще реже, зеленому цветам добавлялся черный) печатью. В электротранспорте, за исключением метро, в маршрутках, в… словом, повсюду.

Читать дальше и смотреть.

Однако время шло, и унылость уходила в прошлое. Кое-где она уступала место лаконичности и строгости дизайна (как в большинстве украинских городов), кое-где – полноцветным и очень симпатичным картинкам (например, львовские билеты с замком).
Билеты не мои, во Львове я не была ни разу. А жаль.




Немножко дат.
26 июня 1897 г. – запуск маршрута №1, от вокзала, ныне Центрального, а тогда – единственного, до Лагерей (Лагерного рынка). За сто лет маршрут продлили буквально на три остановки – до Транспортного института.
9 июля 1897 г. – запуск маршрута №2.
10 июля 1897 г. – запуск маршрута №3. В общем, начали лихо – 3 маршрута за 15 дней.
7 ноября 1947 г. – от трамвайного управления отпочковывается первое троллейбусное депо, происходит запуск первого троллейбусного маршрута. До-олго собирались – прошло ровно 50 лет от появления первого трамвая, однако...


Ниже – почти полная коллекция модификаций билетов Днепрэлектротранса. У меня не сохранилось ни одного варианта билетов за 30, 40 и 75 копеек, потому дополнила свою коллекцию фотографиями из разных уголков интернета. В основном отсюда. На моих снимках лежит монета или жетон метро, для сравнения.
В Днепропетровске, что предсказуемо, каждый дизайн билета встречается в синем, зеленом и красном цветах. У синего диапазон от голубого и бирюзового до индигового; у красного – от светло-алого до бордово-фиолетового. В некоторых сериях бывает еще и фиолетовый вариант – вместе/вместо красного. Так что, даже если каких-то вариантов нет, можно с легкостью представить, какими они бы были. Цвета никак не коррелируются ни с номером депо, ни с маршрутом, скорее всего, действует принцип «какая краска есть, такую и возьмем».
В Днепропетровске нет льготных билетов за полцены, как, например, в Бердянске или Львове. В электротранспорте льготники ездят бесплатно при наличии удостоверения, в маршрутках – также бесплатно, но есть квоты на проезд льготников в зависимости от количества мест в маршрутке/автобусе.
Обратная сторона билетов, кроме тех, что под электронные компостеры, используется для рекламы.

30 и 40 копеек
Даты – с введения гривни вместо карбованцев (1996) и примерно до 1999-го года. В 1997-м было первое удешевление проезда на моей памяти: 30, 40 и снова 30 копеек. Определять, к какой волне принадлежат билеты, не возьмусь – давно это было.




А вот тут можно определить дату. Один из юбилейных билетов к столетию пуска днепропетровского трамвая. Тот редкий случай, когда цветные завитушки уступили место картинке – виду на Оперный.



50 копеек. 1999(?) – 2008
Самый старый, по дизайну похож на 30 и 40. Монета для сравнения, диаметр 23 мм.



Последние типы:


Юбилейный выпуск к годовщине пуска троллейбуса:



75 копеек. 2008





Гривня. 2008 – 2011
Что примечательно, первые талоны перебивались не только с 75 коп., но и с 50-ти. Недолго музыка играла...





1 грн. 25 коп. 2011




1 грн. 50 коп. 2011 – наши дни (август 2015)
Диаметр монеты 23 мм, жетона – 25 мм.

Буквально через месяц после подорожания дизайн сменился, и на билетах появился контроль: если потереть монетой, то в верхней части проступает «Квиток».






В 2014-м появляются билеты под электронные компостеры. Используются на трамвайных маршрутах №4, 12 и 16. Похожи на киевские билеты для скоростных трамваев. При слабом нагревани лицевая сторона темнеет и становится фиолетового цвета – это я выяснила, когда пыталась разгладить незакомпостированный билетик для сравнения. При повторном нагревании фиолетовый цвет уходит, но при остывании возвращается на место.



Ретро-вагон
Помимо обычных трамваев, по городу летом ходит еще и открытый ретро-вагон. По данным отсюда, 17 июня 2015 года ему исполняется 18 лет, хотя по моим ощущениям он появился в начале нулевых.
Маршрут – от центрального вокзала до Европейской площади, разворот по треугольнику. Наверх, до Соборной/Жовтневой площади, как ходил первый екатеринославский трамвай, этот не потянет – слишком слабый тормоз, это выяснилось в первые же дни, когда трамвай пускали до Транспортного института. Участок Центральная – Жовтнева площа считается одним из трех самых крутых в мире, по которым трамвай ходит прямо (обычно на таких склонах трамваи поднимаются и спускаются по спирали), и тормоза для трамваев первого маршрута специально усиливают, по сравнению с другими.
Раньше их было два, красный и зеленый, но красный быстро сошел на нет: убрали с маршрута потому, что его скорость движения – 10км/час максимум (а стандартная – как у сферического пешехода в вакууме, 5км), он, в отличие от зеленого, не может ездить так же быстро, как и обычные трамваи.
И снова фото не мои.




Стоимость проезда чуть-чуть дороже, чем в обычном трамвае.




И еще из электротранспорта в Днепропетровске с 1995 года имеется метро. Самое короткое в Европе и второе с конца в мире. Умники, которые планировали метро глубокого залегания = бомбоубежище (космическое производство, ядерные боеголовки и т.д.), малость недоучли, что Днепропетровск стоит на лессовых грунтах, под которыми твердейшая гранитная порода, и что грунтовые воды будут срывать все планы по постройкам. В результате о нашем метро возникают нехорошие легенды, а постройка, запланированная еще в семидесятые годы двадцатого века, до сих пор не дотянулась даже до центра, не говоря уж о музее Яворницкого, где метро должно было выходить на поверхность.

Размер жетонов, как и в Киеве, 25 мм, но сами жетоны толще (и киевские турникеты их не заглатывают, равно как и наоборот). Сколько себя помню, в Киеве были бирюзовые, голубые и синие, а у нас салатовые. (А в Харькове я в метро так и не попала.)


Бонус
Билеты на общественный транспорт из разных городов.
Севастополь, билет на катер 2008:


Одесса, билет на электротранспорт 2009 (в сравнении с жетонами киевского метро, диаметр 25 мм):


Керчь, билет на троллейбус 2010 (тот самый дизайн моего глубокого детства):


Киев, билеты на электротранспорт 2014 и 2015:


Спасибо за просмотр!
Больше билетов по городам Украины можно посмотреть тут.

@темы: чужое, фотографии, историческая справка, ссылки, Одесса, подборка, Севастополь, Керчь, Львов, Днепр, Киев

---

Керчь

Нашла целую пачку керченских эскизов, которые не покрасила, ибо в эллинге не было ни намека на стол, а у меня – хотя бы планшета.
Три года уже...

Потерянный (август 2012/26.07.2015)
Песика мы встретили впервые, когда возвращались с Чокрака. Упитанный и при ошейнике, он бегал по дороге и высматривал кого-то; потерялся или оставили нарочно – никто не знал.
И во второй раз он попался на глаза уже возле нашего обиталища (возле которого и изображен). А расстояние от Чокрака до нас было немаленьким.

@темы: лето, собаки, рисунки/картины

---

Тест-драйв красок, часть 3

25.07.2015

Начала иллюстрировать «Лисячий скарб». Спеклась на полдороге, потому что новые краски абсолютно не коррелируют с теми, которые у меня были раньше. Поняла, что надо сейчас отложить в сторону сказки и просто посидеть и покрасить что-нибудь, не особенно заботясь об эскизе – привыкнуть к этому набору. Накачала кучу референсов для лошадок, далі буде.
Из плюсов – больше пигмента, хорошо ложатся. Лежат в коробке отдельными кюветами, легко докупать то, чего много расходуется, по отдельности.
Из минусов – много пигмента, с непривычки легко сделать ядовито-кислотный цвет (что, собственно, и произошло с несчастными лисами). Липкие как заразы, как их с собой куда-то везти при отсутствии крышки на коробке – не представляю. Все же конструкция предыдущего набора мне больше нравится – пластиковая крышка с палитрой.
Убедилась, что для акварели – у меня, во всяком случае – марка краски находится на втором месте. А на первом стоит бумага. При хорошей бумаге и нормальном просушивании слоев даже школьная акварель смотрится чисто и ярко.
И этот рисунок, и следующий делала без эскиза на листе. Гладкая сторона для продавливания, конечно, лучше, на шершавой надо очень сильно давить, чтобы не потерять потом выдавленные линии. Гладкая лучше для рисования по-мокрому, шершавая впитывает воду и сохнет катастрофически быстро.
Бумага хороша, выдерживает даже мытье жесткой мочалкой (не скатывается при этом).

@темы: лето, 2015, лошади, рисунки/картины

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Красное и синее

Вдогонку предыдущему посту.
Это тоже были подарки, правда, съемка претендует на художественную.
Фотоаппарат ведет себя как всегда – не любит красный цвет. Вот любой адекватно передает, а ярко-красный я вытягиваю после часа цыганских плясок.
Все прочее следует относить на счет моих рук, а не техники.

9 штук

И новогоднее видео.
Музыка – кавер «Invisible Tears» (не мой, естественно, скачала откуда-то).
Видео… уж какое есть.

@темы: чужое, фотографии, видео/музыка, рукоделие, зима, 2015, подарки, натюрморт

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Четвертый снег

30.11.2014
Однако установила рекорд – обработала фотографии в тот же день, что и сделала, а не отложила пылиться на неизвестный срок.

В ночь с 29 на 30 ноября выпал снег, и город окутал удивительный свет, идущий от самой земли.
Это уже четвертый снег в Днепропетровске в этом году. Судя по тому, что за день температура упала с -3 до -13, таять будет нескоро.
Приглашаю всех желающих виртуально прогуляться по сугробам, слепить креативного снеговика, понаблюдать за утиными драками и снежным косплеем и порадоваться лишнему дню зимы.
Фотографии вперемешку со стихами.

Адресное

*угрожающе* Кто-то плакался в приступе лиризма, что не может вспомнить ни одного стихотворения на украинском про зиму?
«Хуртовини» не включила в подборку специально. И так на мобилке послушаешь.

Смотреть и читать (47 снимков, 25 стихотворений)

Снег, по сравнению с утром, уже успели подчистить.

Зимові свята
Вже перший сніг кружляє над землею.
І тихо падає. Уже вода
Замерзла на озерах. Опада
Останнє листя і яснить алею.
Останній сніг, там бурий, там блакитний,
Іще лежить в окопах і ярах,
Ще в пам’яті метелиць білий жах,
Ще сонце спить.
Максим Рильський


Идем в сторону Комсомольской.



Січень
Січневий день, а тепло, як весною,
Ворони кружеляють і летять.
А сонечко усмішкою ясною
Нас весело взялося зустрічать.
Зійшло так ясно, весело, ласкаво
І землю промінцями обняло.
На землю глянуло усміхнено й лукаво,
Вдихнуло в неї радість і тепло.
Але зима одразу схаменулась
І небо хмарою усе заволікла.
Із віхолою враз перегукнулась
І у танок сніжинки повела.
Надія Красоткіна


В парке, где зимой устраивают выставку ледяных скульптур, народ начинает готовиться.
Снеговик в фонтане.

Дідів портрет
Ми ліпили сніжну бабу,
Доки вечір наступив.
А вночі якийсь незграба
Шапку й вуса приліпив.
Підійшов Омелько-дід,
Усміхнувся: «Все як слід.
Шапка, вуса й борода,
Ще й чуприна вигляда.
Гей, хто в хаті, гляньте йдіте,
Мій портрет зробили діти!»
Вмить зібрався цілий рід:
«Справді, з баби вийшов дід!»
Платон Воронько

Зима, немов античний храм
Упала і лежить в руїні.
Залишені воді й вітрам,
Стовпи скришилися камінні.
Уламки снігу навкруги –
Поколоті долівок брили.
Поволі топляться боги,
Що діти їх колись ліпили...
Дмитро Павличко


Детские воспоминания.
В моем детстве крутили сериал-ужастик, кажется, он назывался «Боишься ли ты темноты?». Единственный увиденный краем глаза эпизод заставил навеки отказаться от просмотра такого рода фильмов. Висят на дереве клетки с кольями, обращенными внутрь...

Заходить сонце. Сніг іде,
І серце на ніч місце мостить,
І на ніч сон йому іде
Через мости та через мости.
Лягають спати горобці
Із горобчихами та дітьми,
Вухами вкутались зайці,
Нема і їм де сну подіти.
Дрімає вітру срібна дуда,
І дика груша в сні дичить.
Лиш не ляга моя приблуда,
Лиманом з поля ідучи.
Вона не ляже, не приляже,
Оця приблудонька моя:
Свій босий слід снігами в'яже
І в шиби голову схиля.
Її ніхто не бачить в очі,
Їй сніг невидимість жене,
А змерзлі сльози опівночі
Лице ховають крижане.
В Холодній Балці, в білій піні
Вона іде й співа з ночей.
Намерзло льоду в її пісні
І снігу в пісні – до плечей!
Наморосило в ній туманів
І одинота-одина
У ній одніє й на світанні,
І тільки щастя їй нема...
В Холодній Балці сон-незбуда
Усе на світі оточив...
Лиш не ляга моя приблуда,
З лиману в поле ідучи.
Микола Вінграновський


Комсомольская.

Морози б'ють важкі свої копита
Останніми походами впівсвіта;
Останній подих рудуватих криг
Рожевим ранком звівся і застиг,
Пташок зимовий піднімає крила
І відлітає. І стежина мила
Снігів останніх замети круті
Кладе собі в долоні в самоті.
Русявий день гаптує сни світанню.
Принось, мій добрий, сонце і кришталь,
Лиш не принось мені весну останню,
Бо ще не ніч. Не вечір. Тільки даль.
Андрій Малишко


Один из многих входов в парк.

Біла мелодія
Глянув: лелечко, лілії!
Світ мій в білому-білому.
Я в сні? Ні-таки, ні-таки ж!
Ліг сніг... Срібною ниткою
В'ється тиша між вільхами,
Пахне юною вільгістю,
Пахне чистою вільгістю,
Пахне... вічністю... даль.
Небо – вигнутим дзеркалом.
Зорі тонко подзенькують.
«Дзінь-дзінь», – дзвінко подзенькують,
Мов на люстрі кришталь.
Я один, а тільки тіні бігають,
Сам-один у цій біблейській білості,
Тільки іній невагомо скапує,
Хтось плече моє торкає лапкою.
Хто ж це так голубить лапки лапкою?
Озираюсь – тільки тінь.
Тільки тінь біла біло бігає.
Скік на гілку голубою білкою.
Скік на гілку.
Да скік із гілки...
Гілка в гілку. І я один.
Тільки вітер вміло вимуровує
У заметах замок зачарований.
Там живуть казкові феї в білому,
Вийшла, глянула на мене з лоджії.
Я спинився, наче заворожений...
Десь розтала за туманами лоджія,
Тільки віхола та біла мелодія...
Тільки сніг та біла мелодія...
Біла-біла... І я – один.
Борис Олійник


Дети развлекаются. Пожалела, что надела юбку – в ней не покатаешься.

Ялинка
Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик – плиг!
Став ялинку відбирати.
Я-сюди, а він – туди...
«Не віддам, – кричить, – нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можно гратись:
Порубаєте ліси –
Ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки,
І ведміді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці».
Страшно стало... «Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, –
Я не буду більш ніколи!».
Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку...
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.
Олександр Олесь


Высоко забираться!

Гра у сніжки
Із доріжки до доріжки
Полетіли влучні сніжки,
І почався білий бій,
Закрутився у сувій.
Закрутився, покотився.
Під горою зупинився.
Зверху сніг і знизу сніг,
І ніхто узнать не міг,
Де чиї стирчали ніжки.
Ой, весела гра у сніжки!
Платон Воронько


Сосновая аллея

Зелений острів
Лягла на землю біла тиша,
В новому році – все нове.
Снігами січень око тішить,
Але морозом вухо рве.
Вже поховались від морозу
Під кучугурами в садку,
Немов ведмеді у барлозі,
Кущі калини, кущ бузку.
Та як зелений острів літа,
Стоїть сосна за ворітьми,
Хоч їй і сумно зеленіти
Одній у таборі зими.
Я протоптав по білій тиші
Рипучу стежку до сосни:
Удвох нам буде веселіше
Дозимувати до весни.
Анатолій Качан

Ехидный вопрос

Кто из вас припомнил «На севере диком», глядя на эти снимки?
Генрих Гейне
На севере кедр одинокий
Стоит на пригорке крутом;
Он дремлет, сурово покрытый
И снежным и льдяным ковром.
Во сне ему видится пальма,
В далёкой, восточной стране,
В безмолвной, глубокой печали,
Одна на горячей скале…
Перевод Афанасия Фета.

На севере мрачном, на дикой скале
‎Кедр одинокий под снегом белеет,
И сладко заснул он в инистой мгле,
‎И сон его вьюга лелеет.
Про юную пальму всё снится ему,
‎Что в дальних пределах Востока,
Под пламенным небом, на знойном холму
‎Стоит и цветёт, одинока…
Перевод Федора Тютчева.





Летять по полю білі коні –
Вітрів січневих табуни.
Стоїть мороз на підвіконні
І на шибках малює сни.
А що, скажіть, коли не сон це –
Розкішні пальми з тих сторін,
Де в тім'я б'є жорстоке сонце,
Де не бував ніколи він?
Дмитро Павличко


Скрюченные акации, укутавшись снегом, снова стали красавицами в шубках вместо костлявых старух.







Замела ніжні квіти зима,
І умерли під снігом вони.
Інші квіти в диханні весни
Розцвітуть, але тих вже нема.
Одспівали в садах солов'ї,
Дням минулим нема вороття.
І хвилини прожиті мої
Замітають сніги забуття.
Знаю, там десь моря темноти...
Але все, що любив я, чим жив,
Моє щастя, і ніжність, і гнів
Я у пісні б хотів зберегти.
Володимир Сосюра


Малая Приднепровская ж/д.





Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
Їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
І тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
Улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
І кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...
Ліна Костенко


Такие вагончики были на заре истории МПЖД. Засветились в фильме «Родня». Теперь последний вагон стоит на приколе в качестве памятника.

В лісі, наче проділ, біла путь.
Сніг і сонце – празник чистоти.
Ти сніжинкою хотіла буть –
Впасти й не розбиться з висоти.
Сніг на віях. Правда і брехня.
Мить, що потім мрією стає.
Сніг, сніжок, сніжечок, сніженя,
Сніженятко, сніженяточко моє.
Дмитро Павличко


Тополя



Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов'ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам'ять наша – мак в колисці.
Микола Вінграновський


Пыталась заснять осыпающийся с веток снег. Долго не получалось.





Хай сніг іде холодний та лапатий,
Засипле поле і на гай спаде,
Нехай стежки закидає круг хати
І білу тишу в хату приведе!
Шумлять кругом і вороги, і друзі,
І в душу лізуть рідні і чужі, –
Та я в своїй незрозумілій тузі
Од їх усіх по другий бік межі.
Хай сніг іде холодний та лапатий,
Од друзів і врагів завіє путь.
Нехай стежки закидає круг хати,
Хай дасть мені – хай дасть мені заснуть.
Максим Рильський


Потом получилось. На мою голову.

З вікна
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин –
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним...
Василь Симоненко


Прощальный круг почета по берегам озера...

Білі коні зими десь летять, як громи,
Б’ють об землю копитами дзвінко.
В’ється довгий їх шлях, і за ними в полях
Мерехтять рій за роєм сніжинки.
Білі коні зими… Де пролинуть вони,
Там земля крізь сніги голубіє.
І крізь білу загать у піснях прозвучать
Про весну моє сонячні мрії.
Усміхнеться вона, дорога і ясна,
Крізь холодного вітру загрози,
Крізь снігів білу муть – і сади розцвітуть
На вікні під рукою морозу.
Володимир Сосюра


...и идем к выходу.





Памятник Войцеховичу упорно маскируется не то под Кобзаря, не то под Призрака Оперы, не то под двоих сразу.



Холодает. Пора возвращаться. Пока гуляли, столбик термометра съежился минимум на три градуса.

Два Морози

Два Морози
Два морози йшли у ліс,
Все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
А у цього – синій.
- Старший буде той із нас, –
Каже брат до брата, –
Хто людину зможе враз
До кісток пробрати!
Їде дядько в сіряку,
Їде пан у шубі.
- Вибираймо до смаку,
Братику мій любий!
Посміхнувся Синій Ніс
І побіг до пана:
- Як би швидко кінь не віз,
Я вже не відстану!
А Червоний Ніс з гори
Дивиться й сміється:
- Крізь куниці та бобри
Він і не проб’ється.
Ну, а з дядьком аж ніяк
Я не забарюся:
Під розірваний сіряк
Зараз заберуся!
Синій Ніс на пана враз
Налетів щодуху.
От під комір вже забравсь,
От схопив за вуха.
Пан ховає в хутро ніс,
Зовсім замерзає.
А мороз під шубу вліз
І не вилізає.
І щипав, і пік як слід
Пана всю дорогу.
Та й лишив біля воріт
Вже напівживого.
В сніжній віхолі назад
Наш мороз понісся.
- Чи вже впорався мій брат
З дядьком на узліссі?
А мороз – Червоний Ніс -
Теж за дядька взявся.
Дядько крекнув, з санок зліз
Та й підперезався.
Витер іній, що вже встиг
Обліпити брови,
І ступивши просто в сніг,
Став рубати дрова.
От мороз поліз в дірки,
І пече, й щипає,
Тільки дядько залюбки
Знай собі рубає.
Вже подертий сірячок
Зовсім змок від поту.
Відступив мороз на крок,
Каже: – Ну й робота!
Дядько вже сіряк скида,
Видно, вгрівся добре.
На сіряк мороз сіда,
Каже: – Ач, хоробрий!
Як залізу я в сіряк
Та укрию льодом,
От тоді й побачиш, як
Задубієш згодом!
Склавши дрова, дроворуб
Йде до одежини.
А сіряк цупкий, як луб,
Весь – як та крижина!
І, натішившися вкрай,
Морозець радіє:
- Шубу з льоду одягай!
Я тебе зогрію!
Каже дядько: – Не шуткуй!
Забирайся духом! –
Та й почав по сіряку
Молотить обухом.
Захрустів в мороза бік,
Затріщали кості.
Ледве-ледве він утік,
Плачучи від злості.
Вдягся дядько та й погнав
Коника до хати.
А мороз пошкандибав
Під замет зітхати.
Наталя Забіла


И немного живности напоследок.
Ну и чего эти странные люди от меня хотят?

Новорічна колискова
Сніг приліг на землю, льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя...
Йди додому, старший болю,
І малому накажи:
Не дивиться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.
Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам...
Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя...
Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров...
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!
Микола Вінграновський


Le donne hanno sempre la precedenza.

Зимовий день
Зимовий день. Плигають між скиртами
Та ожередами, закутаними в сніг,
Жовтобрюшки хапливими гуртками,
І горобці про щось пищать до їх.
Припудрились тополі старосвітські,
Галки блищать на голубому тлі, –
І постать сірої приблуди-кицьки
Скрадає щось, припавши до землі.
Максим Рильський


Эскадра. Селезни явно перевешивают





Утиные баталии. Как всегда, слегка размыто.













Вся земля – неначе дно
Склянки з тьмою... Вітер стих...
Грає темінь, як вино,
Іскрами сніжин дрібних.
Осідає чорна ніч
Білим снігом на хати.
Осідає – дивна річ –
Білина із чорноти.
Дмитро Павличко


Западная часть озера, где кучкуются чайки, уже начала подмерзать.









Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
- Про сонце мріємо ми…
Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
- Про сонце наші думки…
Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
- Хочемо сонце знайти…
Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
- Хочем побачить її…
Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
- Хочу її тепла…
Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти –
Над чим ти думаєш, друже?
- Хочу надію знайти…
Василь Симоненко

@темы: чужое, фотографии, стихи, птицы, собаки, Днепр, пейзажи, осень, 2014

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Я – Пан Ко-о-о-оцьки-и-ий!

Зустрілася мені днями така фотографія… Звідси.

Пригадала я, як у дитинстві захоплювалася цією казкою, пригадала ще одну історію, не дуже добру, як я сиділа, і розказувала цю казку одній людині, щоб її відволікти від болю… Полізла пригадувати далі.
Матеріали взято в основному звідси і звідси. Усе це розміщено не для комерційного використання і власної вигоди.

Отже.
Кіт пенсійного віку Коцький потрапляє під кадрове скорочення, оскільки його навички й вміння більше не відповідають займаній посаді. Коцький опиняється в лісі, де видає себе за жорстокого та нещадного «авторитета». Місцеві звірі легко купуються на обман. За відсутності опору громадськості Коцький експропріює їхнє майно. [Аж раптом старі звички викривають справжній соціальних статус кота Коцького. ] (с)

Читати казку

Пан Коцький. Гуцульський варіант в обробці Миколи Зінчука.
Були собі двоє людей, чоловік і жінка. І в них був дуже великий кіт, називався він Пан Коцький. Вони його шанували, вони його годували. Але в старшому віці з Пана Коцького зробився поволеньки злодій. Що би де не уздрів, страшно крав. Одного разу пішла жінка в магазин, купила ковбаску, масла, сметанки і поклала в шафку. А в тій шафці дверці легонько ходили. Пан Коцький спав на печі і побачив, що вона там кладе. Вона пішла надвір, у город – щось їй треба було. А Пан Коцький поволеньки з печі зліз, дверці в шафці лапкою утворив і заліз туди. І з’їв усю ковбаску і все маселко. А сметанки трошки з’їв, а решту лишив.
Прийшла жінка з городу. А чоловік рубав дрова.
- Іди, чоловіче, мий руки та будем обідати, бо ти хочеш їхати в ліс. Би ти не їхав голоден.
Пішов чоловік до керниці, витягнув води, помив руки. Там висів рушничок, він руки втер. Та прийшов у хату, сів собі на крісло коло стола і чекає, би жінка подала їсти.
Жінка втворила шафку.
- Ой! Най тебе Бог піб’є з цим котом та й з усім!
- А що є?
- Я купила ковбаси, масла, і він то з’їв, лиш сметани трохи лишив. Що ти тепер їстимеш?
- Та йди принеси трохи солонини та цибулі. Та давай ту сметану. Та якось пообідаєм. Бо що будем робити?
- Ой, я вже йому більше терпіти не буду.
Дала жінка чоловікови їсти, а сама пішла в стодолу, принесла мішок і мотузок. Та кота в мішок, зав’язала. Чоловік упряг коні, поклав кота в мішку на віз.
- Завези його в ліс, так, щоб він не вернувся. Він уже тілько шкоди наробив, що я не годна терпіти. Все!
Поїхав чоловік. Заїхав він далеко в ліс, здоймив мішок, розв’язав мотузок, кота з мішка витряс, а тоді ще й батогом його чвахнув. А кіт пхр, пхр та й далі! Біг, біг, нарешті дивиться, а під берегом дірочка. І він там заскочив. А то була лисиччина хатка. Лисичка собі випорпала, в однім закутчику вистелила пір’ячком постіль, в другім закутчику складала м’ясо. Вона собі там проживала.
А він там заскочив і сидить. Дивиться, є м’ясо. Добре. Попоїв м’яса. Хоче води. Вийшов, дивиться, є рівчак з чистою водичкою. Похлебтав води, пішов назад у хатку, ліг і спить.
Аж надвечір приходить лисичка.
- Хто в мої хатці є?
Вона вчула, що він спить та й харкотить. А він пробудився та й каже:
- Я, м-м-м, Пан Коцький.
- Та чого ти зайшов у цю хатку? Це моя хатка.
- Ні, це моя-а.
Так протяг голосом, ніби він сильний якийсь.
- Ну то як буде? – спитала лисичка. – Я не маю другої хатки, де я буду спати? Може, я тут у закутчику переночую?
- Спи-и.
І все. Лисичка притулилася до стінки, лягла на землі. Нема ні пір’ячка, нічого. Спить. Що буде робити?
А рано вийшла вона, стала перед хати та й плаче. Що вона має робити? Іде медвідь.
- Йой, – каже, – Михайле, не йди коло мої хатки. В мене є страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.
- Добре, я не буду йти.
Через годину іде вовчик.
- Вовчику-братику, не йди коло мої хатки, бо в мене страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.
- А я й не буду йти.
Іде кабан дикий. То саме каже лисичка:
- Кабанчику, не йди коло мої хатки...
Іде борсучок, знов йому то саме каже. Нарешті йде зайчик.
- Зайчику-побігайчику, не йди...
- А я вже більше не буду йти.
Але зійшлися вони в лісі всі: медвідь, вовк, кабан, борсучок і зайчик. Каже медвідь:
- Гей, чи там такий страшний звір живе, що так його боїмося? Як би нам його видіти?
- А як ми його годні видіти? Хіба би його кликати в гості.
- Най буде.
Порадилися. Каже медвідь:
- Я принесу меду.
А вовк каже:
- Я принесу м’яса.
А кабан дикий каже:
- Я принесу барабулі.
А борсучок каже:
- Я принесу моркви.
А зайчик каже:
- Я принесу капусти.
Добре. І вони то все зрихтували на гості. Але хто має йти просити в гості лисичку та й Пана Коцького? Бояться.
- Та медвідь, – каже вовк, – найдужчий.
- Та що з того, що я найдужчий? Я не годен бігти. Якби він мене ймив, то що було б? Я знаю, що то за Пан Коцький? Я не піду.
- То піде вовк, – каже кабан.
- Я не піду, бо в мене такий довгий хвіст. Він скочить та й мене іме, та й мені смерть.
- Ну то най іде кабан.
Кабан каже:
- Та де! Я погано бігаю.
- Ну а борсучок?
А борсучок каже:
- В мене такі короткі ноги, я ніяк не можу бігти.
- Ну то, може би, пішов зайчик?
А зайчик каже:
- Ну, то вже я піду. В мене, – каже, – довгі ноги. Як що злого буде, то я втечу.
Приходить зайчик до лисиччиної хатки. Пук-пук-пук у стінку. Виходить лисичка.
- Що?
- Я зайчик-побігайчик, прийшов просити вас у гості. Просив медвідь, вовк, кабан дикий, борсучок і я прошу, би ви прийшли до нас у гості. У ліс, над яругу, коло дуба. Там ми будемо гоститися.
Каже лисичка:
- Добре, підемо. Але добре було би, якби ви якось поховалися. Бо я за Пана Коцького не ґарантую. Він такий грізний, такий страшний.
Прийшов зайчик. Питаються його звірі:
- Що, прийдуть?
- Прийдуть. Але казала лисичка, би ми всі поховалися.
- Добре.
Вовк штрик у корч, борсучок у другий корч, зайчик у третій. А кабан дивиться, лежить купа листя, і він у то листя зарився. Але хвостик на п’ять сантиметрів видко. А медвідь подивився, подивився та й заліз на смереку. Все. Тиша.
Нарешті йдуть гості. Лисичка наперед, кіт за нею. Прийшов кіт, подивився – таке м’ясо! І він штрик до того м’яса. І, як мають моду коти, їсть і каже:
- У-мау-мау-мау.
А вовк тихо говорить:
- Мой, най цего Бог піб’є. Це якийсь сильний звір, ми тілько наносили, а він каже, що йому мало.
А він їв, що їв. А дикий пацюк сидить у листі, і муха сіла йому на хвостик. А пацюк хвостиком шелесь. А кіт гадав, що то миш, та як скочив! М’ясо м’ясом, а кіт до миші береться. Як кинувся пацюк тікати та як гупнув на той корч, де вовк сидів. Вовк з переляку скочив на борсука. А зайчик і собі тікати. То все зашуміло. А кіт напудився та й на смереку. На ту саму, де медвідь сидів. А медвідь гадав, що кіт його їстиме. Та й на галузу, на галузу. А галуза вломилася, а медвідь на землю бох! Та схопився і далі. Все повтікало. Котик вчепився за смереку, дрижить. А лисичка втікла.
На другий день їде чоловік знов по дрова. А то якраз було недалеко дороги. Пан Коцький уздрів свого ґазду та й каже: «Няв, няв».
- То ти, – каже, – на смереці, Пан Коцький?
Кіт видить, що то ґазда його, і поволеньки зсувається.
- Ну, я тебе заберу додому, але би ти був чемний.
І взяв кота додому, і він був уже чемний, нічого не крав. І байці конець.


Пан Коцький. Полтавський варіант в обробці Ніни Гузєєвої.
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати, – нехай лучче в лісі ходить».
Покинув його й сам поїхав.
Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
- Що ти таке?
А він каже:
- Я – пан Коцький.
Лисичка й каже:
- Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, – так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
- Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
- Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.
Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького, – та й кажуть:
- А зготуймо обід!
І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
- Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
- А я піду по буряки і картоплю.
Ведмідь:
- А я меду принесу на закуску.
Заєць:
- А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
- Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
- А я теж неповороткий.
Вовк:
- Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться.
Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
- А чого ти прийшов?
Він і каже:
- Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.
А вона йому:
- Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
- Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
- Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От сучого сина син, іще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.
А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.
Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало – так він додолу впав – гуп! – та просто на вовка, – мало не роздавив сердешного.
Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними – забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
- Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!


Лисичка, кіт, вовк, ведмідь і кабан
Біжить з села кіт, а лисичка з лісу, і зустрілися. Каже лисичка:
- Здрастуй!
- Здрастуй! – говорить кіт.
- Як тебе звати? – запитує лисичка.
- Премудрий Соломон. А тебе?
- Лисиця-вдовиця.
- Так давай жити разом.
- Давай!
Побудували собі хату, живуть.
Каже лисичка:
- Премудрий Соломоне! Я бачила, там дохлого барана обдерли, підемо притягнемо його.
Пішли. Притягли і їдять. Приходить вовк:
- Відчини! – кричить.
- Тікай, пане Козловський, – каже лисичка, – а то ось премудрий Соломон уже пана Барановського їсть, він і тебе з'їсть.
Злякався вовк, втік. Приходить ведмідь:
- Відчиняй!
- Тікай, пане Кудлаш, – каже лисичка, – ось уже пана Козловського доїдаємо, а тоді й тебе з'їмо!
Злякався ведмідь, втік. Приходить кабан:
- Відчини!
- Тікай, пане Рилач, ми вже Кудлаша доїдаємо, а тоді й тебе з'їмо!
Злякався кабан, втік.
Ось зібралися всі разом: вовк, ведмідь і кабан. Та кажуть:
- Ходімо подивимося на премудрого Соломона.
Підходять до хатки, а там кіт м'ясо їсть і мурчить:
- Мя-у! Ма-у! Ма-у!
- Гей, – кажуть, – треба бігти, а то він каже, що і нас буде мало.
Злякалися, побігли далі, а потім і кажуть:
- Мабуть, – кажуть, – у такій маленькій хатці і звір-то має бути маленький, – невже він нас з'їсть? Підемо подивимося на нього. Закопаємося в землю або ляжемо під колодою і причаїмося.
Зарився кабан в землю, хвостиком махає, ведмідь на дуб забрався, вовк під колодою лежить.
Ось лисичка і каже котові:
- Підемо, я гусочку зловлю, а ми й притягнемо її.
Пішли. Лисичка попереду, а кіт позаду і ще мурчить:
- Ма-у! Ма-у! Ма-у!
Побачив він раптом кабанячий хвостик.
І подумав, що це миша, і як вчепиться в хвіст кігтями! А кабан як кинеться з переляку та як ударить об дуб рилом! Кіт злякався і на дуб, де сидів ведмідь. А ведмідь як гримнеться на колоду, де сидів вовк; всі схопилися – і бігти.
Потім зібралися, розповідають. Каже кабан:
- От було діло: як схопить він мене за хвіст та об дуб головою...
А ведмідь каже:
- А мене як схопить за шерсть, так з дуба і скинув...
А вовк каже:
- Як підібрався він до мене, а я під колодою лежав, взяв він колоду та як гримнув мене по спині, і досі ще спина болить!
Ось вони і кажуть:
- Нехай на нього біс дивиться, а ми більше не підемо!
А переляканий кіт з лисичкою пішли, притягли гусочку, та й їдять собі.


Кіт і лисиця
Жив собі чоловік. У цього чоловіка був кіт, тільки такий бешкетник, що біда! Набрид він йому до смерті. Ось чоловік думав, думав, узяв кота, посадив у мішок і поніс у ліс. Приніс і кинув його в лісі – нехай пропадає.
Кіт ходив, ходив і натрапив на хатинку. Вдерся на горище і лежить собі. А захоче їсти – піде в ліс, пташок, мишей наловить, наїсться досхочу – і знову на горище, і горя йому мало!
От пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця. Побачила кота й дивується: «Скільки років живу в лісі, такого звіра не бачила!»
Вклонилася лисиця коту і питає:
- Скажи, хто ти такий? Як ти сюди зайшов і як тебе звати?
А кіт відповідає:
- Звати мене Пан Коцький, і послали мене до вас, щоб я старостою був.
- Ах, Пане Коцький! – говорить лисиця. – Не знала я про тебе, не відала. Ну, ходімо ж до мене в гості.
Кіт пішов до лисиці. Вона привела його в свою нору і стала пригощати різною дичиною, а сама все питає:
- Пане Коцький, одружений ти чи неодружений?
- Неодружений.
- І я, лисиця, – дівиця. Візьми мене заміж!
Кіт погодився, і почалися в них веселощі.
На другий день пішла лисиця по їжу, а кіт залишився вдома. Бігала, бігала лисиця і спіймала качку. Несе додому, а назустріч їй вовк:
- Стій, лисиця! Віддай качку!
- Ні, не віддам!
- Ну, я сам заберу.
- А я скажу Пану Коцькому, він тебе стратить!
- А хто такий Пан Коцький?
- Хіба ти не чув? До нас Пана Коцького старостою прислали! Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер нашого старости дружина.
- Ні, не чув. А як би мені на нього подивитися?
- У! Пан Коцький у мене такий сердитий: хто йому не до вподоби – зараз з'їсть! Ти приготуй барана, та принеси йому на уклін: барана поклади на видне місце, а сам сховайся, щоб Пан Коцький тебе не побачив, а то, брате, тобі кепсько доведеться!
Вовк побіг за бараном, а лисиця – додому.
Йде лисиця, і зустрівся їй ведмідь:
- Стій, лисиця, кому качку несеш? Віддай мені!
- Іди-но ти, ведмедю, а то скажу Панові Коцькому, він тебе стратить!
- А хто такий Пан Коцький?
- А який присланий до нас старостою. Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер нашого старости – Пана Коцького – дружина.
- А чи не можна подивитися на нього?
- У! Пан Коцький у мене такий сердитий: хто йому не сподобається, зараз з'їсть. Ти йди приготуй бика та принеси йому на уклін. Та дивись, бика поклади на видне місце, а сам сховайся, щоб Пан Коцький тебе не побачив, а то тобі кепсько доведеться!
Ведмідь пішов за биком, а лисиця – додому.
Ось приніс вовк барана, обдер шкуру і стоїть, роздумує. Дивиться – і ведмідь лізе з биком.
- Здрастуй, брате Ведмедику!
- Здрастуй, брате Вовчику! Що, не бачив лисиці з чоловіком?
- Ні, брате Ведмедику, сам їх чекаю.
- А ти піди-но до них, поклич, – говорить ведмідь вовку.
- Ні, не піду, брате Ведмедику. Я неповороткий, ти краще йди.
- Ні, не піду, брате Вовчику. Я волохатий, клишоногий, куди мені!
Раптом біжить повз них заєць. Вовк і ведмідь як закричать до нього:
- Йди сюди, косий!
Заєць так і присів, вуха підібгав.
- Ти, заєць, вельми швидкий: збігай до лисиці, скажи їй, що братик Ведмедик із братом Вовчиком давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, з Паном Коцьким, хочуть поклонитися бараном та биком.
Заєць пустився до лисиці щодуху. А ведмідь і вовк стали думати, де б їм сховатися.
Ведмідь каже:
- Я полізу на сосну.
А вовк йому каже:
- А я куди подінуся? Адже я на дерево не заберусь. Сховай мене куди-небудь.
Ведмідь сховав вовка в кущах, завалив сухим листям, а сам заліз на сосну, на саму верхівку, і поглядає, чи не йде Пан Коцький з лисицею.
Заєць між тим прибіг до лисячої нори:
- Братчик Вовчик із братчиком Ведмедиком надіслали мене сказати, що вони давно чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам биком та бараном.
- Йди, косий, зараз будемо!
От і пішли кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:
- Який староста-то Пан Коцький маленький!
Кіт одразу ж кинувся на бика, шерсть скуйовдив, почав рвати м'ясо і зубами і лапами, а сам мурчить, ніби сердиться:
- Мау, мау!..
Ведмідь знову говорить вовкові:
- Невеликий, та ненажерливий! Нам чотирьом не з'їсти, а йому одному мало. Мабуть, він і до нас добереться!
Захотілося й вовку подивитися на Пана Коцького, та крізь листя не видно. І почав вовк потихеньку розгрібати листя. Кіт почув, що листя ворушаться, подумав, що це миша, та як кинеться – і вовкові в пику вчепився кігтями.
Вовк перелякався, схопився і нумо втікати. А кіт сам злякався і поліз на дерево, де сидів ведмідь.
«Ну, – думає ведмідь, – побачив він мене!» Злазити було незручно, ось ведмідь як бевкнувся з дерева об землю, усі печінки відбив, схопився – й навтьоки.
А лисиця услід кричить:
- Біжіть, біжіть, як би він вас не стратив!..
З тієї пори всі звірі стали кота боятися. А кіт з лисицею запаслися на всю зиму м'ясом і стали жити та поживати. І тепер живуть.


Фотографії варінтів з академічної збірки казок про тварин «Наукової думки».









Ну ось. А того варіанта, що я пам’ятаю з дитинства, так і не знайшла. Там якийсь гібрид був з цих версій і точно – літературна обробка. Може, це було
Кота звали Соломон. Хазяїн вигнав кота за неміч, він довго блукав у лісі, ледь не вмер, бо йому хтось із лісових звірів прочуханки дав. Вже не маючи сил, заповз у нору до лисиці. Далі той самий діалог, що у варіанті №1. Інакше кажучи, кіт лисицю узяв на понт, хоча сам був поранений.
Лиса кота прихистила, вилікувала, вони одружилися і стали жити разом: вона здобувала їжу, бо кіт нічого в лісових справах не тямив, він порався по господарству, бо в колишнього хазяїна навчився.
Далі уривок з варіанту №4, але з куркою, яку у лисиці спробували відібрати вовк та ведмідь. Лисиця лякає їх невідомим у лісі Паном Коцьким (себто Соломоном) і з куркою добирається додому. Вовк і ведмідь розповідають про зустріч усьому лісу.
Далі уривок з варіанту № 3 – усі хочуть побачити невідомого Пана Коцького, бамкають до лисиці у двері, а вона з-за дверей кожному відказує, що «зараз ми тебе з’їмо». Але, наскільки можу пригадати, там вони їли не барана, а теж якусь пташку, а далі все йшло в геометричній прогресії.
Потім усе лісове товариство, як в першій казці, хоче задобрити Пана Коцького, готують йому повний стіл усякої всячини – як у варіанті №2, борсука не пригадую. А лиса, щоб її чоловіка ніхто не пізнав, перевдягає його під пана.
Далі оте саме кульмінаційне «лови-держи-хапай».
А далі звірі, почухавши тиковки, роблять несподіваний висновок: оскільки Пан Коцький налякав навіть найсильнішого з них – ведмедя, – то нехай він буде боронити лісове товариство від усяких загроз, а вони його за це годуватимуть. І з того часу пан Соломон Коцький стає чимось на зразок старости, лицаря і судді в одному обличчі, тобто в одній морді, і судить справедливо, бо ще пригадує, як його хазяїн викинув, коли він перестав приносити користь.

І ще я читала один варіант, але не український і тим більш не російський – німецький, чи щось на зразок того… Там кіт був бешкетником, зробився лісовим правителем, але потім звірі його розкусили і вигнали під три чорти.

Дивитись ілюстрації (146 штук)

Окремі картинки, картинки невідомих авторів:
На марці 2002 року



Невідомий автор





В. Дозорець



Елла Грінько









Робота dvd с Demiart'у



Олександр Погребняк



Невідомий автор (афіша вистави Львовської філармонії)



А тепер пішли повні комплекти.
Людмила Щукіна
Вважаю найбільш невдалим варіантом з усіх, що я знайшла. Складається враження, що це ілюстрації до «Котофея Івановича», а не до «Пана Коцького» – забагато російських мотивів, разом з текстом українською не монтується. Хоча ведмедик у фартусі тішить моє серце. Сови теж.





































Валентин Литвиненко
Якось похмуро…





























Едуард Кирич
Художник-постановник славнозвісних «Козаків», і книжку видано під егідою київської анімастудії. На третьому місці з кінця опинився через якість самих фотографій.
















Щось знайомий ведмедик...


































І далі пішли ті, серед яких не можу вибрати абсолютне перше місце.
Олександр Коваль
Угу, той самий, що намалював хайрастих рамерійців…








А тут вовк знайомий...












Рекламу виявлено.







Адель Гілевич
























Повторюється картинка з обкладинки.













Кость Лавро































Василь Волонтирець




Гламурноє лісо.





















Валентина Мельниченко
Збірка казок.


Окреме видання. Таке було у мене в дитинстві (ні, текст про кота Соломона був у іншому).

Дивитись відеоказки

Гарного мультфільму так і не зняли (хоча могли б…), а от відеоказок – хоч греблю гати. Двійко для зразку.
Білоруський проект «Казка з чотирьох сторін світу». Намальовано так собі, а от озвучка – із перших фраз падає під стіл і лежиш там до кінця. Особливо від білоруської.
Українська озвучка


Білоруська озвучка


Один з випусків «Казки з татом», читає Анатолій Анатоліч. Художник – вже згадуваний Кость Лавро.

@темы: чужое, фотографии, видео/музыка, ссылки, проза, подборка, коты, иллюстрации

---

Бердянск: коты рыжие

В этом году из всех встреченных котов лучше всего позировали рыжие. Поэтому им посвящаю отдельный пост.
Котят, несмотря на внешнее сходство, все-таки двое.
Прошу прощения за слегка зашумленные из-за перепада света и тени снимки, не хотела пугать «моделей» вспышкой.

Котенок №1. Изящество и грация

8 штук

Немного акробатики...





...и немного нахальства. Ну как не поиграть с так призывно развевающейся занавеской?



Врожденное изящество











Котенок №2. Проникновенный взгляд
Не пугайтесь: на мордочке у него всего лишь прицепившийся сухой лист, а не тот ужас, о котором вы (и я) могли бы подумать при первом взгляде.

5 штук

@темы: фотографии, Бердянск, лето, коты, осень, 2014

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Киев-2014, часть 1. С чего все начиналось...

О сборнике «Женщина в истории» объявили еще осенью 2013-го (о чем я, как почетный любитель заседать в танках и бронепоездах, узнала, уже приехав в Киев), очерк я начала писать в январе, однако вышло так, что отправила его накануне закрытия приема работ.
Колебаний относительно выбора темы не было – хотелось писать о конкретном человеке. «Распыления» ради увеличения собственных шансов тоже – хотя один автор мог присылать до трех работ. В Киеве мне на ухо шепнули, что о Катерине Билокур писала только я, хотя у меня до того момента были подозрения, что там минимум треть работ будут посвящены ей.
Материалов нашлось до обидного мало, практически все источники перепечатывали друг друга, а некоторые детали я вообще не рискнула вставлять в текст, чтобы не попасть пальцем в небо. К примеру, насчет кистей (о них будет сказано ниже). В зарубежных (франкоязычных и англоязычных) источниках нашлось больше информации, чем в отечественных. Что не может не удручать.
О расхожей фразе Пабло Пикассо, в массе называвшего окружающее искусство «...», тоже упоминать не стала. Не хотелось бы, чтобы Катерина Билокур шла как бы «в приложении» к Пикассо, поскольку для меня достоинства этого художника местами очень сомнительны. Фраза звучала так: «Si on avait une femme peintre d'un tel niveau chez nous, le monde entier parlerait d'elle» – «Если бы у нас была художница такого уровня, о ней заговорил бы весь мир/мы заставили бы весь мир говорить о ней». Но, повторюсь, комплимент от такого рода творцов кажется неоднозначным.
Заинтересовавшимся очень рекомендую фильм «Буйная» (1990, в роли Катерины Билокур – Раиса Недашкивская): биографические неточности там минимальные. А вот аудиоверсии писем я так и не смогла прослушать полностью: было ощущение, что я подглядываю за чужой жизнью через дырку в стене. Что самое удивительное: по часовой записи я потыкала наугад – и попала именно на те отрывки, которые оказались мне нужны.
Но, написав и отправив, я по понятным причинам об этом благополучно забыла – ровно до того дня, когда проснулась от телефонного звонка пани Татьяны, где мне любезно сообщили, что жаждут моей крови увидеть меня в выходные в стольном граде Киеве.
Книга выходит летом, а пока – пусть будет тут.

Вогняна душа

Вогняна душа
Така її доля... О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
[...]
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Тарас Шевченко, «Причинна»

На темному тлі – синьому, багряному, чорному – проступають квіти. Буйні. Нездоланні. Незліченні.
«А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, може ви не задоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама, як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. А ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої красивіші – та все ж квіти…»
Світлі квіти на темному тлі. Світлі плями в безпросвітності життя.
Чи може людина раз у раз відкривати свою душу, коли й найближчі люди, й саме життя щоразу б’ють по ній без усякого жалю? І якою стане вона? Все добре, що в ній було, вигорить дощенту, і душа почорніє, або її живий вогник сховається під ковдрою з попелу й чекатиме на кращі часи?
На холодному тлі квіти Катерини Білокур видаються полум’ям, що зайнялося від тих самих жевринок…
Більше, аніж половину життя, Катерина ховала усе, що було у неї на душі, від сторонніх, і втричі ретельніше – від близьких, і проривалося воно лише поодинокими клаптиками паперу чи полотна, розмальованими вугликами та саморобними рослинними фарбами. А ще – декораціями до самодіяльного «театру на воді» місцевого мірошника Тонконога та розмовами з подружжям Калитів, сільських вчителів. І як же важко це було, якщо про себе в молодості Катерина писала: «…енергія кипіла, як у вулкані лава».
Таїтися доводилося не тому, що Катріні близькі були злими людьми. Але вони нібито існували в різних вимірах, де в один і той же вчинок кожна із сторін закладала різний підтекст. Рідні Катерини все оцінювали через призму матеріалістичності, практичності і буденності. І в їх розпачливих прокльонах, докорах і благаннях стати, як усі, стільки ж сорому за дивакувату дівчину, скільки бажання позбавити її від глузувань таких же приземлених селян і полегшити їй життя. Навіть на участь Катерини у виставах драмгуртку Калитів погодилися, аби дівка кинула «те кляте малювання».
Хто ж винен, що вираз «легке життя» Катерина сприймала зовсім інакше? Якби її не зрозуміли, а хоча б махнули рукою і не забороняли у вільний час займатися улюбленою справою, – ото було б легке життя!
«Ну що ж діяти, що така у вас уродилася! Може, я й сама не рада, так інакшою бути не можу!»
Дві спроби втекти з Богданівки і здобути професійну освіту скінчилися вимогою пред’явити документ про закінчення семирічки. Ну, не в двері – так хоча б у вікно! Катерина подумувала пошукати волі в заміжжі – сваталися до неї не раз. Та на усі питання: «А малювати дозволиш?» вона чула: «Ні». В листі своєму художниця цитує найчеснішу та, на жаль, найхарактернішу для того часу відповідь: не буває жінок-живописців, чоловіки зі своїм розумом, які в академіях навчалися, не завжди можуть опанувати це мистецтво. «Ти ж мене осоромиш на всю Україну!» І отак скінчилися усі історії не тільки із тими, хто був закоханий у Катерину, але і з тим, кого вона сама покохала. Міняти шило на мило і в новій сім’ї вести бої за незалежність не схотіла.
Попуст від родини Катерина дістала страшною ціною. В тридцять чотири роки, не в силах й далі йти проти себе і ховати свій талант, вона вирішила поховати саму себе чи, принаймні, налякати матір. Збулися необдумано сказані слова: «Якби ж ти яка каліка була, то не такий би і жаль був!» – усе життя після невдалої спроби втопитися Катерина мучилася від болів у ногах і вже не могла, як колись, побігти за тридцять кілометрів, щоб замалювати потрібну квітку. Але поряд із тим художниця отримує і батьківське: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!»
І Катерина з головою кидається у вир малювання. Того ж, 1934-го, року, вона пише одну з картин, які принесуть їй світове визнання – «Берізку», вкрадену на виставці в Парижі. Лишився опис: красиве дерево із порубаними вітами – і за ним ввижається сама Білокур. Наступного року з’являються «Квіти за тином». На портрет племінниць Катерина витрачає три роки. А ще вперто опановує теоретичні премудрості живопису – композицію, технічні прийоми… Як самотужки (в її власній бібліотеці знайшли багато посібників), так і за допомогою усіх, хто готовий поділитися знаннями.
Зимою 1939-го року Катерина гостювала у двоюрідної сестри – Любові Тонконіг, дружини того самого мірошника, для чийого «театру на воді» вона малювала декорації. І там майстриня почула по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко. Вражена, Катерина усю ніч складала листа оперній співачці – листа без розділових знаків і з наївною припискою «розставте самі коми й крапки, бо я цієї премудрості ніде не навчалася». Там вона написала і про свою поневіряння і, як доказ, вклала у конверт малюнок на полотні – калиновий кетяг. Лист не загубився тільки дивом, бо відіслали його майже навмання: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».
Катерині пощастило – художниця натрапила на ту людину, якій однаково було, чи мала вона свідоцтво про закінчення школи. Сама Петрусенко, ровесниця Катерини, навчалась за фахом лише один рік, а решту навиків здобувала «в процесі», гастролюючи разом із провінційними трупами, і всесоюзного визнання добилася не набагато раніше, аніж богданівська майстриня. Порадившись із Павлом Тичиною, Оксана іде в Центр народної творчості. За розпорядженням, що надходить звідти у Полтаву, до Богданівки їде Володимир Хитько – голова місцевої художньо-методичної ради.
Петрусенко, Тичина, Хитько і Матвій Донцов (колега Володимира Хитько) витягають Катрін талант з-під попелу, де він чекав слушного часу.
1940-го року в Полтаві організовано персональну виставку Катерини. Усього на ній одинадцять картин, хоча до цього року їх було написано більше. За цю виставку художницю нагороджують поїздкою до Москви. Побачивши в тамошніх картинних галереях роботи голландських та французьких майстрів, приголомшена Катерина деякий час навіть не могла малювати, вважаючи себе невмілою та недостойною. Та все поволі минуло…
Із сім’ями Тичини-Папарук, Хитько, Донцових Катерина дружила і листувалася до самої смерті. Не судилося лише довгого знайомства з Оксаною Петрусенко: у 1940-му році та пішла з життя.
Цього ж року озвався колишній коханий Катерини, у котрого вона, будучи ще непризнаною, прохала дозволу малювати в заміжжі. Та цей лист зостався без уваги – даєш хліба густо, коли зубів пусто! Ялта, куди її кликали, не приваблювала Катерину, а на послання із фронту вона встигла відповісти, як потім сама казала, через тяжку хворобу. Тим усе й скінчилося.
Таке вже було її щастя – малювати…
Творчий злет перебила війна. Більшість творів довоєнного періоду (усе, що придбала Полтава) було втрачено. Катерині знову прийшлося скріпити серце, і чекати, чекати… «Буйна», розпочата після звільнення Богданівки, і написане наступного року «Декоративне панно», – ніби вибух нової зірки.
За цим вибухом фарб йде вибух творчості. З п’ятдесятого року і до смерті Катерина створила стільки ж картин, скільки до того – за все життя. В 1954-му році її слава звучить на цілий світ: три картини Білокур включені до експозиції радянського мистецтва в Парижі. Додому повернулася лише одна, «Колгоспне поле», дві інші викрали просто з виставки («Царя Колоса» Катерина потім відтворює заново).
Але знову, свідомо чи підсвідомо, більшість картин створена на холодному тлі, темному тлі. Десь, як у «Богданівських яблук», блакить ніжна, весняна; а десь – глибока синь, що виразно контрастує із вогниками квітів та плодів.
І таким же контрастним було життя Катерини. Картини її розходяться до Полтави, Києва, Москви. Про них пишуть в газетах і журналах. З 1951-го, після присудження звання Заслуженого діяча мистецтв України, майстриня отримує за держкошт улюблені олійні фарби та, найголовніше, заґрунтовані холости (сама Катерина часто ґрунтувала неправильно).
Та в житті художниці не так вже й втішно та казково, як може видатися звіддалік.
Майже усі п’ятдесяті роки проходять під безупинний акомпанемент сварок між матір’ю Катерини та її невісткою Христею (брат Катерини Григорій разом із сім’єю переїхав до материної хати 1951-го і лише в 1959-му вони звели власну оселю). Лаючись, Христя через слово згадувала «ледащу» зовицю. І дійсно, для Катерини і хатня, й городня робота були прокляттям, що шматок за шматком уривали дорогоцінний час, призначений для малювання. Бігти було нікуди, й матір кинути – ніяк. Чи не тому художниця віддавала сім’ї брата не тільки «вільні», а й необхідні гроші – аби відкупитися, аби в хаті настали тиша й спокій?..
Докоряли і в «центрі», тобто в Москві. М’яко, «по-батьківські»: чого це, мовляв, у вас трактор – і той серед квітів? Справа, мабуть, була не в самих квітах, а в тому, що трактор серед них, та ще й в серпанку вранішнього туману, потрібно розшукувати з лупою. Партія чекала на ура-патріотичний плакат. Але і з рештою «радянських» сюжетів склалося так само. В «Колгоспниці» жіноча постать займає добре якщо одну шосту картини, і без підпису й не зрозумієш, чи то проста колгоспниця, чи то сама Земля в образі старої, яка щиро годує людей усім, що має…
Але спроба відійти від «барвистих» сюжетів, напрочуд – чи очікувано – розуміння не дістає.
Квіти, плоди і природа в цілому в той чи іншій мірі присутні на всіх полотнах Катерини. Фоном на портретах, у вигляді пишного букета чи бодай скромної гілочки; чи одразу втрапляють в очі і перебирають на себе усю увагу, як на вже згаданих «радянських» картинах. Та тричі на Катріних полотнах з’являється немовля. Одна картина довоєнна – «Сон», після війни виникають два варіанти картини «Щастя», або «Чорногузи дитину принеси» (другий лишився нескінченим). На них людина й квіти знаходяться в рівновазі, доповнюють одне одного.
Катерині не терпілося відпустити своїх «Чорногузів». Та, на невдачу, ніхто не зрозумів, чому не схильна до зайвого натуралізму жінка зобразила не новонародженого, а дитину, що вже підросла. Резолюція була однозначною: таке щастя лелеки не дотягнуть, впадуть по дорозі від перевтоми. Вимріяну картину-казку Катерина віднесла до своєї майстерні, куди не пускала нікого, бувало, й грудьми заступала дорогу, – і більше звідти не виносила.
Попиту на щастя не було. І майстриня, «відволікаючись» на поодинокі портрети тих, хто вже вийшов з віку немовляти, малює квіти знову і знову…
«Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».
Та не лише заручницею квітів – Катерина стала заручницею образу «художниці від чорнозему». З приходом тепла, коли трохи відпускало, радісно летіла до Полтави й до Києва, а взимку ледь шкандибала по хаті, де вода в цебрах промерзала до дна. На прохання полегшити участь, перевести художницю під Київ, щоб вона так не мучилась, ніби вирок, звучать слова: «Доки вона в Богданівці – доти вона й Білокур!»
Чорт із вами! От тільки чому, щоб бути Білокур, треба неодмінно жити у вогкій і холодній хаті? Чому нікому не спало на думку хоч як-небудь покращити справи там, коли вам вже так не хотілося бачити її у Києві?
Той день 1955-го року, коли Катерина почула приговор Михайла Гречухи, можна вважати точкою неповернення.
Нічим не допомагає ситуації присвоєння 1956-го року звання Народного художника України. Ще пишуться картини, й серед них найсвітліші, акварельно-ніжні, як «Гай», та життя рік від року дається все важче. На першому з трьох відомих автопортретів Катерині можна було б дати й менше паспортних п’ятдесяти, а на третьому, 1957-го року, – навіть більше, аніж сімдесят.
І знову тло більшості квіткових полотен стає холодним і темним… Сумним.
У 1959-му році Катерина лишається наодинці із старою матір’ю та промерзлою хатою. У чомусь майстриня стала вільнішою – лайкам із братом та невісткою прийшов край. Того року художниця закінчила не одне полотно і не два. І наступного теж.
А у 1961-му – жодного завершеного. Сили відібрали праця, холод, материна старість і власна прогресуюча хвороба, на яку Катерина не звертала уваги до останнього і просила пробачення в своїх адресатів за те, що вона не лікується, а кожну вільну хвилину віддає малюванню… В травні попросила прислати бесалол – тому що в місцевій аптеці пропонували лише тансал, який добре лікує пронос, проте нічим не зарадить, щоб зняти пекучий біль.
Мати померла на початку червня, а коли вільну від догляду за нею і змучену болем доньку привезли до лікарні, рятувати вже було нічого.
Попри всі незгоди, вогонь в душі Катерини не перегорів – він просто випалив своє вмістище зсередини і надвечір полинув туди, де зможе палати рівно та сильно.
Достеменно невідомо, від чого померла Катерина. Найімовірнішим варіантом вважають проривну виразку, другим у списку йде рак шлунку (який часто виникає на фоні виразкової хвороби). Медичні посібники, статті стверджують: обидві хвороби довго можуть протікати скрито. І в обох випадках звучить цифра «приблизно п’ять років» – стільки можна проходити, поки не впадеш остаточно, скручений болем, і операційне втручання вже нічим не зарадить. І якщо не брешуть люди, котрі укладали посібники, – тоді для Катерини Білокур відлік починається десь поряд із зловісним «Доки вона в Богданівці…».

* * *
У Вірменії про Катерину казали: є художниця, яка вірить, що кожній квітці на землі відповідає зірка на небі.
Кожної ночі небо над нами перетворюється на величезну картину. На ній буяють вогняні квіти – червоні та жовті, білі й блакитні, – а тло вражає усіма можливими холодними відтінками – від димчасто-весняного до оксамитово-синього. Іноді домішується до них багряний. Дивишся на цю дивовижну композицію – і плакати хочеться, і теплішає на серці…

27.02.2014

Так вот, о кистях.
Достоверно известно, что кисти свои Катерина делала сама, даже тогда, когда ей, как профессиональному художнику, предоставляло материалы государство – для каждого цвета предназначалась своя кисточка. Источники расходятся в том, что касается материалов для кистей: называют хорьковый или кошачий волос и свиную щетину. Возможно, использовались все три. Сомнения вызывает разве что очень мягкий и плохо намокающий кошачий волос (лично делала кисточки, поэтому знаю точно) – он не годится для масла, только для акварели, но акварелью Катерина рисовала, хотя и не любила ее.
Но размеры кисточек известны точно – 9, 12 или 36 волосков. Не более. Повторяю еще раз: девять, двенадцать, тридцать шесть. И это при том, что средний размер полотен маслом – 70 см по длинной стороне. Семьдесят. А были и по метр двадцать. И 50 (пятьдесят) – для акварелей.
А теперь, сложив два значения в уме – наслаждайтесь филигранностью работы.

Картины Катерины Билокур (56 штук)

Автопортреты:
1950


1955


1957


1928 – портрет Оли Белокур


1932-1933 – портрет колхозницы Татьяны Бахмач


1935 – «Цветы за плетнем»


1937-1939 – портрет племянниц художницы


1940 – «Георгины»


1940 – «Сон» (кадр из фильма «Буйная», в другом варианте не нашла)


1941 – «Полевые цветы»


1941 – портрет Надежды Белокур


1942-1943 – «Цветы на голубом фоне»


1942 – «Цветы вечером»


1944-1947 – «Буйная»


1945 – «Декоративное панно»


1946 – «Пионы»


1946 – «Привет урожаю»


1948-1949 – «Колхозное поле»


1948 – «Пионы»


1948 – «Цветы с орехами»


1949 – «Колхозница»


1949 – «Царь-колос»


1950-1954 – «Пшеница, цветы, виноград»


1950 – «Завтрак»


1950 – «Мальвы»


1950 – «На круче»


1950 – «Цветы и березки вечером»


1950 – «Счастье» («Аисты принесли ребенка») (кадр из фильма «Буйная», в другом варианте не нашла)


1950-е – «Всё идет, всё проходит»


1950 – «Цветы, яблоки, помидоры»


1950-е – «Гарбузы цветут»


1950-е – «Котики»


1950-е – «Петушки»


1951 – «Арбуз, морковь, цветы»


1952 – «Огородные цветы»


1954-1958 – «Мальвы и розы»


1954 – «Букет цветов»


1955 – «В Богдановке на загребле»


1955 – «Гай»


1955 – «Хата в Богдановке»


1956 – «За селом»


1956 – «Сентябрь в селе Богдановка на загребле»


1957 – «Георгины»


1958-1959 – «Богдановские яблоки»


1958-1959 – «Натюрморт с колосьями и кувшином»


1958 – «Пионы»


1958 – «Ранней весной»


1958 – «Цветы и калина»


1959 – «Букет цветов»


1959 – «Бурячок»


1959 – «Цветы»


1959 – «Цветы и овощи»


1960 – «Букет цветов»


1960 – «Натюрморт»


1960 – «Натюрморт с хлебом»


1960 – «Осень»

@темы: цветы, чужое, разные, проза, портрет, пейзажи, рисунки/картины, натюрморт

---

Весна в Днепропетровске (2014). Часть 3

2.05.2014. Воронцовский парк и пляж

16 штук

Если небо красно с вечера,
Моряку бояться нечего.
Если ж красно поутру,
То ему не по нутру.
Вид из окна на рассвете:

Но наивные люди все же соблазнились проглянувшим ясным солнцем и отправились аж на левый берег, в Воронцовский парк – подальше от традиционных мест гуляний.


Парк усыпан звездчаткой:



И крупным планом. Да здравствует макросъемка! Эти цветочки на самом деле – в районе 3 мм:



На пляже роскошествуют тополиная и абрикосовая поросль. Сколько бываю, всегда поражаюсь песку – белее морского, со множеством обломков раковин (на пляже они в таком количестве обычно только вдоль линии прибоя) и веточек. В морском песке мало что растет, в отличие от речного.



Парк и пляж:











Первая в этом году гроза:











Новый мост, храм рыбаков, гостиница «Парус», речной порт, завод Петровского, Амурский мост:

@темы: цветы, фотографии, весна, Днепр, пейзажи, 2014

---

Весна в Днепропетровске (2014). Часть 2

6.05.2014, продолжение.

22 штуки

«Парк ракет» (музей «Южмаша»):



Аллея между ОГА и облсоветом. Не очень хорошо вышли деревья, увы.



Конец аллеи:



Каштаны уже вошли в полную силу:





Древовидный пион. От запаха может закружиться голова.























Спирея









В парке Глобы

@темы: цветы, фотографии, весна, Днепр, пейзажи, 2014

---

Весна в Днепропетровске (2014). Часть 1

Решила я 6 мая пройтись по парку. А кратчайшая дорога туда от трамвая лежит между нашими админзданиями – обладминистрацией и облсоветом.

Ниже – левая сторона площади. Стихийный мемориал из центра перенесли туда. Специально поставили щиты, под кровельками. На них перевесили фотографии с мемориала.
Часть щитов пока свободна. Примерно треть. Но у меня такое впечатление, что такими темпами скоро заполнятся все.

6 штук

Небесна Сотня на варті












Под щитами – свечи и подсветка:

@темы: фотографии, видео/музыка, разные, весна, Днепр, 2014

---

Лилии

12/14.04.2014, Дн-ск
Рисовала под концерт в честь дня единения Украины и профессионального праздника моего города – Дня Космонавтики. При желании можно считать поздравлением.
Первый вариант испортился из-за дождя, это перерисовка по тому же эскизу.

Смотреть

@темы: цветы, весна, рисунки, натюрморт, 2014

---

Еще есть надежда

Литсоюз после собрания. Та часть, которая дошла до центра.
15.03.2014. Еще есть надежда.

@темы: весна, портрет, Днепр, пейзажи, 2014